Педагогічне есе

Якщо ваш план — на рік, садіть рис.

Якщо ваш план — на десятиліття, садіть дерева.

Якщо ваш план — на все життя, вчіть дітей.
   Конфуцій

Я – вчитель! Це слово не просто назва професії, це – стан душі. Це покликання.  Дарунок долі. Важкий, бо кожен день, кожна мить твого існування напоєна кропіткою працею насамперед над собою, адже щоб навчати, мало тільки вчити – важливо самому бути прикладом, щоб кожен рух виховував, навчав.

«Кого боги хочуть покарати, того вони роблять педагогом», - стверджував римський філософ Сенека. Мабуть таки добре  і я нагрішила  в минулому житті, бо ще в дитинстві обрала для себе цю нелегку професію. Чому? Для мене це загадка. Можливо тому, що сама любила вчитися? А, можливо, просто хотіла подовше залишатися в чарівній країні – дитинство?

Мета процесу навчання – виховання всебічно розвиненої особистості. Але навчити можна лише того, хто шукає знання. Учитель лише надає допомогу, адже всьому навчити не можна – можна лише вказати шлях, відчинивши двері в світ пізнання, а не підштовхувати в них учнів. Тому головне завдання педагога – навчати дітей вчитися, самостійно вирішувати складні задачі життя, стати самими собою. Учитель повинен навіть в малому побачити велике, щоб розвинути жагу дитини до знань, щоб запалити жаром свого серця, своєї душі бодай лише іскорку цікавості. Бо він – учитель!

Я – вчитель! І я пишаюся цим. І хоч не легко  нині нести це звання, бо ще в 1907 році Жан Мартен Барзен – американський педагог говорив: «Учительство — не втрачене мистецтво, але повага до вчительства — втрачена традиція», - та я несу його гордо. Не полишає мене бажання вдосконалювати професійний рівень задля досягнення високої мети – виховання Людини.

Лиш кожен з нас, повіривши, підніме

З душі дитячої камінчики образ,

Лиш той, хто вірить, знов возродить віру.

Й душі торкнувшися  душею,

Хоча б на мить з’єднавшись з нею,

Своїм вогнем запалить знов вогонь.

Й в теплі довірливих долонь

Побачить мрію, що здіймається до неба.